Однією з характерних ознак українських економічних відносин є оренда. Як позитивні, так і негативні її аспекти значною мірою походять ще з радянського минулого, з часів нової економічної політики. Запровадження нової економічної політики було покликане аби створити умови для відбудови та розвитку промисловості. У кожному регіоні реалізація генеральної лінії мала свої особливості. На Хмельниччині провідними галузями економіки були цукрова та борошномельна сфери. Далі на khmelnytskyi.one.
У післявоєнні роки увага була зосереджена на розвитку важкої промисловості
Десята Всеросійська конференція РКП(б) 1921 року резолюцією “Про економічну політику” пояснила, що держава повинна підтримати “кооперативні та приватні підприємства, які не вимагають постачання від державних запасів сировини та продовольства”. Місцеві господарські органи отримали право самостійно здавати в оренду приватним особам, кооперативам, артілям і товариствам державні підприємства.
Цим правом досить оперативно скористався на Хмельниччині губернський зʼїзд рад, який зобовʼязав губраднаргосп зосередити зусилля на відновленні “важкої промисловості – цукрової, винокурної та борошномельної”, та дрібної, продукція якої необхідна для сільського господарства. Для цього слід було налагодити трудову дисципліну на виробництві та широко використовувати здачу підприємств в оренду, керуючись при цьому господарською доцільністю та економічною вигодою.
В усіх сферах активно впроваджувались орендні відносини
Відповідно до вказівок центру розпочалася робота з укладення угод оренди. У 9 з 12 повітів кооперативні організації, підприємства, приватні особи, військові частини та навіть відділення Державного політичного управління взяли в оренду 687 підприємств з 822 зареєстрованих на той час, або 83,58%. Серед них 649 млинів, 7 тютюнових фабрик, 21 миловарний, 5 пивоварних, 4 свічкових заводи та 1 завод фруктових вин. У
Літинському повіті першими на Хмельниччині наважилися здійснити денаціоналізацію – колишнім власникам повернули 60 маслоробень. Перший досвід проведення орендної кампанії показав, що укладення орендних договорів потребувало чіткого визначення власника обʼєкта. Щоб уникнути тривалих суперечок навколо цього питання та заощадити час і гроші, ВУЦВК постановою від 15 березня 1922 р. визначив, що всі промпідприємства при наявності механічного двигуна до 21 червня 1921 року були націоналізованими. Всі підприємства, віднесені до розряду великих і середніх, були “залишені за державою”.
Провідною галуззю промисловості на Хмельниччині була цукрова. Попри те, що у 1922 році працювало 23 цукрозаводи, в оренду з 52 наявних передано лише три підприємства: Старосинявський, Щедрівський та Проскурівський заводи. Серед них виділявся Проскурівський цукрозавод, який орендувала перша дивізія Червоного козацтва. Значно масштабніше орендні відносини впроваджувалися у борошномельній промисловості, яка займала друге місце в економіці краю. Причиною цього була недостатня кількість зерна для забезпечення роботи майже тисячі націоналізованих млинів. Його не вистачало навіть для роботи 15 найбільших млинів. Селяни могли дати лише 40% потрібного для їхньої роботи зерна. Для передачі млинів в оренду на Хмельниччині економічна нарада 30 травня 1922 року створила приймально-здавальну комісію. Практична передача млинів в оренду розпочалася 10 червня 1922 року. Термін оренди становив 3 роки і більше. При визначенні орендарів комісія віддавала перевагу державним підприємствам перед приватними підприємцями. Відповідно до постанови ВУЦВК у 1924 році чекісти повернули райвиконкомам орендовані ними млини. Bci організаційні питання при цьому вирішували спеціально створені комісії. Однією з причин цього була запроваджена постановами Камʼянецького окрвиконкому вимога про передачу 40% борошна відділенням Держбанку для постачання населенню. Лише з цього часу млини почали працювати прибутково. Проте заробітна плата, з урахуванням масштабу цін, складала лише 50-60 % від довоєнної.
Окрім підвищення орендної плати та перевірок, підприємства обкладали великими податками
Починаючи з 1926 року державна політика щодо орендованих та приватних млинів почала змінюватися в бік їхнього витіснення з ринку. Для цього вдавалися до підвищення орендної плати та податків, заборони селянам молоти там зерно, прямих провокацій. Економічні аспекти не бралися до уваги. Внаслідок такої політики вже у 1928 році приватних млинів в Хмельницькій області не залишилось.
Показовим прикладом ставлення влади до орендарів є доля орендованого у 1922 році колишнім власником Вацлавом Девішиком Зіньківського медопивоварного заводу. Орендар відновив не лише виробництво, але й чисельність персоналу. Однак, коли внаслідок адміністративно-територіальної реформи 1923 року Зіньків перейшов до складу Камʼянецької округи, становище орендаря різко погіршилося через вороже ставлення керівництва Камʼянецького окружного відділу місцевого господарства.
Врешті-решт під тиском численних перевірок та непосильних податків на початку 1926 року він змушений був розірвати договір оренди. Проте окружна влада виявилась нездатною забезпечити роботу заводу, який без Девішика зупинився. Тому 1 березня 1926 року зазначений відділ в особі його голови Карпова та Проскурівський державний дріжджово-пивоварний завод в особі його представника овеля Гальперіна уклали договір оренди на чотири роки. Він передбачав, що орендар упродовж трьох місяців повинен налагодити виробництво, на свій страх і ризик забезпечити виконання щорічної виробничої програми у 10 тисяч відер меду або пива. Перших три роки орендна плата не стягувалася, а на четвертий становила 1500 карбованців і повинна була вноситися поквартально. Податки та збори оплачував орендар.
До 1928 року ворожих до влади приватних підприємців майже не залишилось
Стримували розвиток орендних відносин непосильні податки. Так, для тютюнових фабрик вони становили 180%, з них прямі – 23%, непрямі – 150%, відрахування – 7%. Для інших галузей податки складали 30-40%. Крім того, 18-20% відрахувань від продуктивності становила орендна плата. Саме тому у Камʼянецькій окрузі у 1925 році планували здати в оренду 25 підприємств. Коли це не вдалося, окриконком наполіг на їхній передачі приватним господарям за умови, що ті приведуть отримані обʼєкти до належного технічного стану.
Потреба повоєнного відновлення економіки та відсутність для цього ресурсів змусили більшовиків дозволити у рамках нової економічної політики орендні відносини. На Хмельниччині вони поширювалися лише на ті підприємства, які губернська влада або не могла самостійно відновити, або для їхньої діяльності не вистачало сировини. Найбільша кількість договорів оренди стосувалася млинів. Орендарів, яких частіше називали непманами, всіляко утісняли податками й блокували можливість розширення бізнесу. У другій половині 20-х років 20 століття, з відбудовою промислового потенціалу регіону, під різними приводами орендні договори розривалися. Впродовж 1928 року орендарів-приватників, яких влада вважала класово ворожою силою, на Хмельниччині майже не залишилося.
