В українських губерніях 19 століття цукрова промисловість досить швидко розвивалася. Передусім, стрімко зростав ринок зайнятості. Селян на Хмельниччині примушували сплачувати викупні платежі. Це змушувало людей йти працювати на цукроварні, аби заробляти гроші. У період з 1860 року по 1861 рік на українські губернії припадало 59 % цукрових заводів від загальної їх кількості у Російській імперії. Вони виробили понад 3 мільйони пудів цукру-піску, що становило 80% загальноросійського виробництва. Далі на khmelnytskyi.one.
На Хмельниччині здебільшого переважала обробна промисловість цукрового буряка
У промисловому виробництві на Хмельниччині найважливіше місце посідала обробна промисловість. На її частку припадало 85% всього промислового виробництва. Сприяли розвитку промисловості у губернії кліматичні й ґрунтові умови, які позитивно впливали на продукцію фабрик і заводів, що перебували у безпосередній залежності від родючості землі. За виробленою цукровою продукцією Хмельниччини посідала друге місце серед усіх цукроварень дореволюційної Російської імперії, виробляючи понад 20% всього російського цукру. Продукти цукрового виробництва становили 85% вартості виробництва сільськогосподарської індустрії, тоді, як на інші галузі припадало всього 15% і ці відсотки майже поділялися між вартістю млинарських виробів (7 %) та горілчаних і броварних продуктів (8%).
Цукроварні на Хмельниччині були одними з кращих в імперії
У 1911 році у період промислового піднесення на Хмельниччині цукрова промисловість збільшилася на 70%. Цукроварство збільшило свою продуктивність у 2,5 раза. Збільшення виробництва продукції вимагало й збільшення споживання сировини – цукрових буряків: у той час, як на початку 20 століття перероблено 8,8 мільйона десятипудових берківців, а у 1911 році – 19,2 мільйона.
Значний розвиток виробництва цукру викликав досить рішучі зміни у сільському господарстві. Цукроварні регіону вважалися найдосконалішими в імперії. Зі звітів повітових зʼїздів земської управи відомо, що сприятливий клімат, плодючі ґрунти, лісові багатства, корисні копалини сприяли розвитку території і дозволяли розвиватися цукровій промисловості. Завдяки цьому господарства розвивалися як великі самостійні ринкові підприємства.
Створення цукрового синдикату погіршило фінансове становище людей на Хмельниччині
Зі швидким приходом підприємців у цукрову промисловість збільшилась кількість заводів та виробництво продукції. Та вузькість внутрішнього ринку в умовах великої конкуренції капіталу, яка продовжувала гостру конкурентну боротьбу, змусила цукрозаводчиків звернутися до уряду з проханням допомогти їм в експорті цукру за кордон. Допомога виявлялася у тому, щоб цукор, який вивозився за кордон, звільнявся від акцизу.
Також у тому, щоб його експортери заохочувалися відповідною премією у звʼязку з тим, що закордоном цукор був значно дешевший, ніж у Російській імперії. Цукрозаводчики зверталися до уряду з проханням скоротити обсяг цукрового виробництва. Звернення цукрозаводчиків викликало певне хвилювання у громадських колах країни. Уряд не наважився піти на поступки підприємцям і відхилив їх клопотання про скорочення цукрового виробництва. Не отримавши згоди на обмеження цукрового виробництва законодавчим шляхом, цукрозаводчики вирішили організувати синдикат. Такий синдикат засновано 28 квітня 1887 року на зʼїзді цукрозаводчиків у Києві.
Майже 70% заводів було монополізовано, що давало можливість підприємцям утримувати високі ціни на цукор, контролюючи ринки його збуту. У перший рік існування синдикат встановив норму випуску цукру і завищені ціни на нього у 171 заводі. Згодом синдикат перетворився на державно-монополістичне обʼєднання. Час від часу синдикат припиняв свою діяльність, а потім знову відновлював її. Створення цукрового синдикату одразу ж погіршило становище селян на Хмельниччині, які вирощували цукрові буряки. Вони не могли збувати їх на той завод, який платив дорожче.
Після заснування синдикату селяни могли збувати буряки тільки на певні заводи за заздалегідь встановленою заниженою ціною. Внаслідок цього продуктивність праці у цукровій промисловості зростала повільно і нерівномірно, перебуваючи у цілковитій залежності від урожайності і якості буряків.
Селяни виступали проти націоналізації земель для цукрозаводів
На початку нової економічної політики губернські органи влади розглядали Хмельниччину як аграрно перенаселений край і вважали за необхідне переселити до менш заселених районів республіки 200 тисяч осіб. Однією з причин хронічного малоземелля містян було те, що значна частка землі перебувала у користуванні цукрових заводів. Ситуація загострилася навесні 1924 року, коли у багатьох місцях селяни почали колективно відмовлятися від контрактації буряків у знак протесту проти націоналізації землі для цукрозаводів. Крайньою формою протестів було пряме захоплення землі, яку планували закріпити за цукроварнями.
Перший такий випадок стався у селі Підлісний Олексинець Городоцького району на Хмельниччині. Тут 350 гектарів колишньої поміщицької землі, з весни 1924 року передавалися Городоцькому цукрозаводу. Оскільки сільрада розвʼязати цю проблему не змогла, то 30 березня 1924 року сільський схід вирішив не чекати законного розвʼязання питання, а “виїхати і засівати землю, націоналізовану для цукрозаводу”. Коли 3 квітня селяни почали там сіяти, їх спробував зупинити представник підприємства. Після відмови селян підкоритися він викликав начальника районної міліції, загін коменданта цукрозаводу, прокурора району, але їхня спроба арештувати організаторів наткнулася на опір селян.
З придушенням масового повстанського руху та браком у цукроварів грошей на оплату охорони з осені 1923 року почалося її скорочення і навіть заміна на цивільних сторожів. Щоб не втратити контроль над безпекою цукрозаводів, Раднарком УСРР 31 січня 1924 року затвердив передачу охорони цукрової промисловості від ДПУ органам міліції.
Після встановлення радянської влади цукрова промисловість була включена у систему Головного управління з цукрової промисловості у статусі районного управління. Відновлення цукрової промисловості потребувало налагодження нової системи постачання цукроварень буряками, тобто створення сировинної бази. До революції стабільне постачання необхідної кількості сировини забезпечувалося тим, що 80% цукрових буряків вирощувалося на землях поміщиків і плантаціях цукрозаводів.
Після революції більшість цих земель захопили селяни, що породило стихійність землекористування. Влада прагнула якомога швидше відновити роботу цукроварень, для чого шукала компромісу з селянами. На виробничий сезон 1922 року планувався пуск половини цукроварень. Але суттєві корективи у виробничі плани внесла природа. Від злив, граду, гусені загинуло понад 54% бурякових посівів. Тоді фактично запроваджувалася конфіскація врожаю. Компетентним органам дозволялося проводити обшуки у пошуку схованих буряків, конфісковувати знайдене та безоплатно передавати цукрозаводам.
